Новокаховська ЦБС

« ...И зацветут слова мои добром и верой…»

Це рядок із вірша Галини Гребенюк. Не кожному маленькому (а може, і великому) місту так пощастило, як Новій Каховці, тому що тут живе чудова казкарка і поетеса, яка складає веселі дитячі вірші. Вона не тільки поетеса, але й талановита художниця...
Г.П.Гребенюк народилась 14 березня 1930 року в м.Суджі Курської області. Галина Петрівна легко згадує своє дитинство, знову переживаючи дитяч почуття.
У 1937 році пішла в перший клас, і того ж року стала «дочкою ворога народу», якому дивом вдалося вціліти, побувавши у в΄язниці «за політику». 1947-го року, пізнавши усі страхи і невлаштованість воєнного часу (напівзлиденне існування в евакуації), закінчила середню школу в Каховці і поступила до Харківського державного художнього училища.
...Найяскравійший спомин дитинства поетеси і художниці Галини Петрівни Гребенюк – двійка з малювання.
В клас, де вона навчалася, прийшов новий вчитель і намалював на дошці млин. Школярі повинні були його перемалювати і здати работи на перевірку. Млин Галя перемалювала швидко, але ,чи то будучи скромною чи боязливою, (в класі вона теж була «новенькою») малюнок зразу не здала і почала його «допрацьовувати»: домалювала поряд візок з мішками, наповненими борошном, якихось тіток з клунками на спинах. Були тут і птахи, які клювали розсипане зерно, і квіти, які росли біля огорожі. Самій Галі малюнок дуже сподобався, а вчитель чомусь поставив їй двійку.
Цей випадок повинен був відбити у неї потяг до малювання, але вийшло навпаки. Галина почала малювати все більше і більше. І, закінчивши 10 класів, вступила до Харьківського художнього училища, заняття в якому були для неї нескінчаємим святом і задоволенням.
У 1952 році Галина Петрівна закінчила училище і почала працювати в школах Нової Каховки вчителем образотворчого мистецтва і креслення.
Отже, минали роки: війни, розрухи, голоду, перебудови і розпаду колишнього Союзу. Змінювалися події, правителі, закінчували школу її учні, приходили нові. Але незмінним залишався її потяг до творчості. Саме за допомогою творчості вона виживала, нею вона дихала, вона давала їй сили бути вірною своєму покликанню. До речі,багато фактів із її життя перелились у її вірші, оповідання, казки.
На запитання «Чому вона пише саме казки ?», вона, майже не задумуючись, відповідає: «Це кращий спосіб втекти від дійсності. Мене дратує брехня... Казки – це якраз та сама «сіль». В народі завжди так було, що в казках завжди правда, вони щирі, ненав’язливо повчальні, тобто «не в лоб»...
А почалось все давно. Її син Сергій в дитинстві підходив до неї і просив розповідати казку. Мусила розповідати. Але тоді, тридцять років тому, звісно ж, не записувала. Потім казки складала онукам, та і доповнювалися вони онуками. Казка її життя – це діти та онуки. Все, що вона написала чи просто придумала — про них і для них. І для дорослих, звісно, щоб на дітей своїх уважнійше дивились і приділяли їм більше часу.
На питання «Чи була в її житті казка?» Галина Петрівна розповідала такий епізод із життя.
«Мені було тоді 11 років. Ми евакуювалися з мамою, а батько, посадивши на машину тільки жінок і дітей, десь відстав. Домовились вони з мамою залишати в населених пунктах один одному повідомлення, щоб не загубитися. Десь під Сталінградом машину у нас забрали наші солдати. Ми зупинились у невеличкому селі, і мама все на пошту ходила... Одного разу позвонила в сусіднє село, щоб дізнатися чи нема на наше прізвище повідомлень. І коли її з΄єднали з поштою сусіднього села, вона почула в трубці голос батька... Мама плакала від радості, і ми до вечора чекали, поки тато за нами не приїхав... Ну чим не казка! ».
До свого ювілею вона видала книжку казок «У нас в Песочном государстве» з підзаголовком «Сказки для умненьких». Ілюстрована книжка, звісно ж, самою Галиною Петрівною.
 Спогади про воєнні роки її чоловіка лягли в основу її книжки «Мальчишки, не ставшие героями», для якої вона теж сама намалювала обкладинку. По суті ця книга – мемуари її чоловіка, які Галина Петрівна записала, і намагаючись строго дотримуватися фактів, художньо опрацювала.
Її кімната заповнена книгами, альбомами, ескізами малюнків, готовими ілюстраціями, макетами її майбутніх книг, предметами для малювання. Погляд притягують її акварелі, розкладені на ліжку для «просушки».! Які фарби, фантазія! Дерева в різні пори року асоціюються у художниці з людськими образами: холодні сині ялинки – сестри, які оточили ще маленьку теплу сестричку, а вона тягнеться до них і хоче стати такою ж величною і гордою; в темному стовбурі осіннього клена можна вгадати літнього, в чорному котелку і фраці, з перекошеним від страждань лицем і піднятими до неба руками, диригента; в розлогій сріблястій вербі можна легко впізнати стару самотню жінку. Галині Петрівні нічого не потрібно вигадувати – просто вона бачить все навкруги через чарівний світ художника і поета.
Вірші Г.П.Гребенюк почала писати, коли стала мамою і вперше познайомилась з особливим, яскравим, неповторним Світом Дитинства.
Якось вони поїхали разом з маленькою дочкою до бабусі в Грозний, де вони побачили велику кількість різноманітних домашніх тварин. Дівчинка не могла натішитися тваринами. Почала запрошувати всіх тварин до себе в гості. Із всіх запрошених, тільки коровка Маня на питання: «А можеш ти приїхати до нас в гості?» — впевнено відповіла: «М-м-можуу!». Але коли мама захвилювалась і спитала дочку: «Де ж корівка буде спати, адже у нас одна кімната ?!» — вона відповіла: «На моєму ліжку!». «Але ж ліжко маленьке і вона не поміститься!» – продовжувала Галина Петрівна. «Не бійся, Маня відчепить хвіст, зніме роги і копита, надіне мою піжамку і поміститься! – торжествувала дочка. Що – небуть заперечити було важко.»
З 1952 року Галина Петрівна постійно друкує свої твори. Перші вірші поетеси друкувались в газетах «Наддніпрянська правда», «Ленінський прапор», «Юный ленинец», «Учительская газета», журналах «Малятко», «Барвінок», в місцевій пресі. Теми для віршів «поставляли» рідні діти і школярі. Для самих маленьких Галина Петрівна у 1997 році склала і проілюструвала "Катину книжку", для молодших школярів – збірку «Мужики – помощники», любителям тварин — «Сори – мири навсегда». Не обійшлося і без казок, які вона вигадувала для своїх дітей, потім онуків. Частина з них допомогала їй на уроках.
 Галині Петрівні подобалась робота класного керівника, хоча вона була важкою, «безразмерной и нервотрепной», але творчою і тому цікавою. Крім обов΄язкової роботи, доводилося писати сценарії вечорів, невеличкі сценки для Театра мініатюр, яким вона керувала, і була єдиною в трьох особах: автором, режисером і постановником. Сценки частіше всього писались на конкрет- ного «актора», який володів мистецтвом імітації дитячої мови. Були відмінники, які грали двієшників, і двієшники, які зображували відмінників...
 Крім педагогічної діяльності, Галина Петрівна зустрічалася з місцевими поетами, брала участь в літературних заходах в школах і бібліотеках міста, багато малювала і писала.

 МЕДВЕЖОНОК – ЛАКОМКА
 Крохотули медвежонку
 расписали распашонку:
 красным — ягоды малины,
 белым — сахар, желтым — мед.
 А малыш рубашку скинул
 и тихонько сунул в рот.

 ***
 Шёл разговор ребят двоих:
 — Хочу быть доктором для книг!
 Бумагой, кистью, клеем
 Я их лечить умею.
 — Быть доктором и я могу,
 Но мне не нужно клея,
 Я просто книги берегу,
 Люблю их и жалею...

Дорослішали і її, і шкільні діти – дорослішали і вірші поетеси. Деякі з них були видані в колективній збірці новокаховських поетів «Передчуття» (1994 р.). Але основний вантаж її біографії все ще обтяжує ящик письмового столу Галини Петрівни. Це спогади «Коли бабуся була дівчинкою», «Хлопчики, які не стали героями», «Мозаїка зустрічей». Останнє – про новокаховського поета Анатолія Бахуту, з яким одночасно починали літературну діяльність в першому літоб΄єднанні Нової Каховки, яким в той час керував місцевий художник і письменник, Юрій Сагайдак. Всі ці твори Г.П.Гребенюк ще чекають свого видавця.
 Поетеса, художниця і педагог Галина Петрівна Гребенюк все своє життя працює з дітьми. І хоча зі школи, де викладала малювання і креслення, давно пішла на пенсію, залишилась необхідність у спілкуванні з дітьми – такими безпосередніми і відкритими, з шаленою фантазією і допитливо-бешкетливими очами. Вона – завжди бажаний гість і в бібліотеках, на зустрічах з місцевими поетами, які, хоча і вийшли з дитячого віку, із задоволенням слухають її твори.
Неможливо забути захоплених очей дітей, для яких Галина Петрівна читала свої твори в бібліотеці, куди була запрошена на зустріч з ними. Вони бачили і чули не абстрактного, а живого поета, який спеціально для них склав і зараз читає свої книжки! Хіба це не чудо! Мабуть, після зустрічі вони розказували про це не тільки своїм батькам, а і друзям. І вже не одному шкільному поколінню відомо, що в місті живе поетеса, яка присвятила себе дітям.